11 червня Православна Церква урочисто святкує пам'ять святителя і сповідника Луки, архієпископа Сімферопольського і Кримського

Майбутній святитель народився 27 квітня 1877 року в Керчі, у сім'ї Фелікса Станіславовича Войно, ревного католика, який походив з польського дворянського роду. В юності молодий чоловік захоплювався живописом, але прагнення стати лікарем пересилило, і в 1898 році він був зарахований на медичний факультет Київського університету.

 

Перебуваючи під впливом православної матері, майбутній святитель стає усвідомлено православним, розірвавши зв’язки з коротким захопленням ідеями Л. М. Толстого. У роки російсько-японської війни працював хірургом у Читі, де одружився на Ганні Василівні Ланській. Однак шлюб виявився недовгим – у жовтні 1919 року вона померла, залишивши вдівця з чотирма дітьми на руках. У часи нестачі священнослужителів, він приймає 15 лютого 1921 року дияконську хіротонію, а через тиждень стає священиком. При цьому він продовжує лікарську та викладацьку практику.

 

У травні 1923 року отець Валентин прийняв таємний постриг на честь апостола і євангеліста Луки, а також був висвячений на єпископа. Через тиждень новопоставленого архієрея заарештовують. Перше заслання закінчилося в 1926 році, друге тривало з 1930 по 1933 рік. Наступного року він видає «Нариси гнійної хірургії», що принесли йому світову популярність як хірургу.

 

З 1934 по 1937 рік святитель Лука поєднує богослужіння з роботою в Інституті невідкладної допомоги міста Ташкента. Третій арешт відбувся 24 липня 1937 року, але навіть у засланні єпископ надає всім нужденним лікарську допомогу.

 

Восени 1942 року владика Лука стає архієпископом Красноярським. Крім робіт з хірургії він пише апологетичну книгу «Дух, душа і тіло». З травня 1946 року святитель очолює Кримську єпархію. До останніх днів життя архієпископ Лука продовжував служіння, незважаючи на серйозне захворювання очей. Помер святитель 11 червня 1961 року в неділю.

 

Тропар

 

Возвестителю пути спасительного, исповедниче и архипастырю Крымския земли, истинный хранителю отеческих преданий, столпе непоколебимый, Православия наставниче, врачу богомудрый, святителю Луко, Христа Спаса непрестанно моли веру непоколебиму православным даровати и спасение, и велию милость.

 

Матеріал з сайту http://religions.unian.ua/

 

9 червня православні християни святкують Вознесіння Господнє

На сороковий день після Воскресіння Христового Православна Церква святкує одне з головних дванадцяти свят року (дванадесятих свят) - Вознесіння на небо Господа нашого Ісуса Христа.

 

Вознесіння належить до свят, що не має сталого числа, але завжди відзначається у четвер на шостому тижні після Пасхи.

 

На 40-й день після Пасхи Ісус Христос востаннє промовив своїм учням: «Мир вам!», а потім дав останню настанову: «Йдіть же навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх додержувати всього, що Я заповів вам; і ось, Я з вами по всі дні до кінця віку», про що розповідається у Святому Письмі.

 

Подія Вознесіння Господнього докладно описується в Євангелії від Луки і Діяннях святих апостолів, а також коротко в Євангелії від Марка.

 

Вознесіння Господнє - день, коли Христос вознісся на Небо і сів «праворуч Отця». Після Свого воскресіння, Господь з’являвся своїм учням, розмовляв з ними та повчав їх, звелів чекати пришестя Святого Духа. Він піднявся з учнями на гору Єлеонську, де востаннє благословив їх і вознісся на небо.

 

Близькість і постійне перебування апостолів з Господом у період Його земного життя, спричинили після Вознесіння Христа розгублення Його учнів. Але з’явилися ангели, які повідомили, що Ісус, Який вознісся, таким самим чином знову повернеться на землю. Так було виголошено пророцтво про друге пришестя Христа.

 

У віросповідних формулах I-II століть про Вознесіння Господнє говориться як про одну з основних подій земного служіння Ісуса Христа. У більшості древніх символів віри ця подія згадується слідом за Воскресінням. Між тим, у церковних джерелах перших трьох століть немає жодної згадки про окреме святкування цієї події.

 

Відомий церковний письменник ІІІ ст. Ориген не згадує про нього у 8-й книзі свого твору «Проти Цельсія», де приводить християнські свята. Існує думка, що до ІІІ століття це свято відзначали разом зі святом Зішестя Святого Духа. Не мало воно і сьогоднішньої назви «Вознесіння», а називалось «сороковим днем після Пасхи». У IV столітті Вознесіння Господнє вже стає загальновідомим. Історик Сократ називає його «всенародним святом». Про Вознесіння згадують святителі Іоан Златоуст та Григорій Ниський, Лев Великий і багато інших.

 

У IV ст. цариця Єлена поставила храм на честь цього свята на Єлеонській горі - на місці, звідки вознісся Христос на небо. Джерела V століття виділяють Вознесіння Господнє в окреме свято — на сороковий день після Великодня, що повинно було підкреслити благодатну роль Святого Духа у спасінні.

 

У народі це свято ще називають Знесення, Вшестя або й Щастя. Відомий етнограф Василь Скуратівський з цього приводу пише: «Якщо протягом сорока днів ще можна було христосуватися, тобто казати «Христос Воскрес», то після Вшестя такі вітання вже заборонялися - бо в храмах ховають плащаницю».

 

Матеріал з сайту http://religions.unian.ua/

 

7 червня православні вшановують пам'ять святителя Інокентія Херсонського і Таврійського

Як багато талантів дано людині, але чи розкриваємо ми ці таланти повною мірою? Святитель Інокентій Херсонський і Таврійський, пам’ять якого Православна Церква звершує 7 червня, у власному земному житті розкрив та розвинув багато різноманітних талантів, даних від Бога.

 

Народившись у 1800 році у простій родині священика з маленького містечка, він став одним із найосвіченіших людей свого часу. А за дивовижний дар слова цей святий був названий Златоустом ХІХ століття.

 

У 23 роки його, випускника Київської духовної академії та природженого проповідника, запрошують у Петербурзьку академію на посаду професора історії, але вже за кілька місяців він приймає чернецтво та стає ректором Олександро-Невського училища.

 

У віці 30 років архімандрит Інокентій повернувся до Києва, але вже як ректор та професор богослов’я альма-матер – славетної Київської духовної академії. Він домагається припинення вивчення богослов’я латинською мовою та складає новий курс слов’янською мовою, заснований на думках отців Церкви, починаючи від перших віків її виникнення.

 

Можна сміливо назвати святителя Інокентія видатним освітянином, адже він ввів новий метод викладання богослов’я – історико-порівняльний, заснований на широкому колі різноманітних першоджерел, та дав початок новій генерації вітчизняних вчених-богословів.

 

Але проявив він себе не лише, як педагог: назавжди закарбувалася в серцях студентів любов ректора до оточуючих, його нелицемірна турбота про кожного студента.

 

Часто, коли в житті когось з академічної братії виникали складності — хвороба або скрута, святитель Інокентій допомагав, витрачаючи власні кошти та сили.

 

Такі ж душевні якості він проявив і тоді, коли в 1836 році став єпископом: святитель опікувався освітою та матеріальним забезпеченням сільського духовенства, біженцями з окупованої турками Болгарії. Багато святинь було відроджено за його безпосередньої участі: Охтирський та Святогірський монастирі на Харківщині; Інкерманський монастир та храмовий комплекс в Херсонесі в Криму.

 

Коли на Таврійську землю впав страшний вир російсько-турецької війни, архієпископ Інокентій звершив останній життєвий подвиг — розділив зі своїм народом його страждання. Незважаючи на смертельну небезпеку, часто під обстрілом, він відвідував позиції, натхненним словом відроджуючи в серцях воїнів мужність. Лунали слова його проповідей і по шпиталях, переповнених пораненими і помираючими від тифу, до яких святитель Божий поспішав, нехтуючи ризиком смертельної хвороби. Час, проведений в епіцентрі Кримської війни, дався взнаки — архієпископ Інокентій важко захворів, та, повернувшись до Одеси, помер у 1857 році. Святі мощі архієпископа покояться в раці у нижньому храмі нещодавно відновленого одеського Спасо-Преображенського Кафедрального собору.

 

І по сьогодні слово цього блискучого проповідника хвилює людську душу. В одній зі своїх проповідей святитель Інокентій закликав: «Подивіться уважно на кипляче хвилями море, або на хмару, яку розсікає блискавка та грім: хіба це не образ всемогутності Божої? Зверніть увагу на небесне склепіння, усіяне зірками, на Сонце, що сходить: чи це не образ премудрості Божої? Киньте оком на Весну, що прикрашена квітами та веде за собою пташині хори: хіба ж це не образ благості Божої? Що заважає тобі, дивлячись на усі ці картини, підійматись подумки до досконалостей Творця твого?»

 

Частіше згадуймо святих та вчимося в них бачити Бога крізь образи навколишнього світу, прославляючи Його своїм життям, як зробив це свого часу святитель Інокентій Херсонський. 

 

Матеріал з сайту http://orthodoxy.org.ua/

 

«Сотвори добро, найди мир и отгони зло, и живи во веки веков» (памяти Владимира Мономаха)

Благоверный великий князь Владимир Мономах, в крещении Василий (1053–1125) княжил в Смоленске (1073–1078), Чернигове (1078–1094), Переяславе (1094–1113), Киеве (1113–1125). Он был не только отважным князем, но и отличался любовью к религии, книгам и сам писавший. Незадолго до кончины Владимир Мономах написал своим детям «Поучение», которому суждено было стать одним из величайших памятников древней литературы. Князь адресуется и к собственным детям, и ко всему народу – своим «чадам»: «Дети мои или иной кто, слушая эту грамотку, не посмейтесь, но кому из детей моих она будет люба, пусть примет её в сердце своё».

 

 «Поучение» великого князя Владимира, составленное в православном духе, – не скучное дидактическое назидание, а настоящий духовно-нравственный кодекс. Образ семьи даётся в «Поучении» Мономаха как важнейшая духовно-нравственная модель жизнеустройства. Почти тысячелетие тому назад великий князь киевский осознавал, что семья обладает абсолютной ценностью. Это основа любого государства, главное условие сохранения духовной истории народа. К сожалению, эти простые и ясные истины сегодня размываются, нивелируются.

 

Слово «семья» восходит к праславянскому «сѣмия» – семя, род, племя и даже – земля. В евангельском контексте «семя» наполняется христианским сверхсмыслом, служит образом слова Божия. Господь проясняет сокровенный смысл Своей притчи о сеятеле: «Посеянное же на доброй земле означает слышащего слово и разумеющего, который и бывает плодоносен» (Мф 13:23). «Земля» («поле», «почва») – сердца людей, весь мир, всё человечество, а Сеятель – Сам Христос. Так изъясняет Он ученикам притчу о пшенице и плевелах: «сеющий доброе семя есть Сын Человеческий; Поле есть мир; доброе семя – это сыны Царствия, а плевелы – сыны лукавого» (Мф 13:37–38).

 

Сравнение с «семенем» определяет и иные сакральные образы Нового Завета: «Другую притчу предложил Он им, говоря: Царство Небесное подобно человеку, посеявшему доброе семя на поле своём» (Мф 13:24); «Иную притчу предложил Он им, говоря: Царство Небесное подобно зерну горчичному, которое человек взял и посеял на поле своём, Которое, хотя меньше всех семян, но когда вырастет, бывает больше всех злаков и становится деревом, так что прилетают птицы небесные и укрываются в ветвях его» (Мф 13:31–32).

 

Точно так же – из малого «семени» – необходимо растить и беречь свою семью, строить свой домашний очаг. Православная семья, в которой прежде всего закладывались основы христианского мировидения, имела утраченный ныне статус «малой церкви», где дом – храм; очаг – алтарь; идеал – любовь к Богу и ближнему; семейный уклад – благочестие, дружелюбие и взаимопонимание между чадами и домочадцами. И притом осознание, что родство духовное паче плотского.

 

Оставляя в наследие детям «Поучение», Владимир Мономах ведёт рассказ от собственных корней. Стоит поучиться у князя уважению к предкам, благородной фамильной гордости. За доскональным знанием Мономаха своего родового древа, семейных традиций: «Так поступал отец мой блаженный и все добрые мужи совершенные», – стоит глубокое понимание ответственности перед народом, историей, родной землей. На исходе жизни он продолжает осознавать себя звеном в цепи поколений: внуком «благословенного, славного» князя Ярослава Мудрого – составителя «Русской Правды» (по линии «отца возлюбленного» – князя Всеволода, которого Владимир, как указывают летописи, никогда и ни в чём не ослушался) и византийского императора Константина Мономаха (со стороны матери – княгини Анны).

 

Именно в честь своего греческого деда получил князь Владимир прозвание Мономах. В переводе «мономахос» означает «единоборец». Из земли греческой добродетельному христолюбивому князю были присланы драгоценные дары: частица Креста животворящего древа, на котором был распят Христос; сердоликовая чаша кесаря Августа и знаки царской власти Константина: золотая цепь и бармы (оплечья); венец, известный на Руси как «шапка Мономаха». Золотой головной убор куполообразной формы, отороченный переливчатым собольим мехом, усыпанный драгоценными камнями и увенчанный крестом, напоминает золочёную главу-маковку православного храма, нередко украшаемую, как свод небесный, сияющими звёздами.

 

Идеалы добра, красоты, целомудрия, верности видит Владимир в женщинах. Заботясь о собирании семьи, он просит князя Олега Святославича, в битве с которым погиб младший сын Мономаха Изяслав, отпустить вдову Изяслава: «Ради Бога, пусти её ко мне поскорее с первым послом, чтобы, поплакав с нею, поселил у себя, и села бы она как горлица на сухом дереве, горюя, а сам бы я утешился в Боге», «чтобы я, обняв её, оплакал мужа её».

 

Потрясающа глубина христианских и патриотических чувств, с которыми Мономах смиряется с гибелью сына на ратном поле: «Дивно ли, если муж пал на войне? Умирали так лучшие из предков наших», – и прощает убийцу. Князь чуждается мести: «не враг я тебе, не мститель», – памятуя завет Господа: «Мне отмщение, и Аз воздам» (Рим 12:19).

 

Благоговейно собирает князь «полюбившиеся слова» Псалтыри. Здесь не простое выборочное цитирование, а вдохновенная молитва самого Мономаха, выливающаяся из глубины его души. «“Что такое человек, как подумаешь о нём?” “Велик Ты, Господи, и чудны дела Твои; разум человеческий не может постигнуть чудеса Твои”, – и снова скажем: “Велик Ты, Господи, и чудны дела Твои, и благословенно и славно имя Твоё вовеки по всей земле”». Господь – любящий Отец Своих детей: «Поистине, дети мои, разумейте, что человеколюбец Бог милостив и премилостив <…> Как отец, чадо своё любя <…> так же и Господь наш показал нам победу над врагами, как тремя делами добрыми избавляться от них и побеждать их: покаянием, слезами и милостынею». Исполняя христианские заповеди, люди должны иметь «помыслы чистые, побуждая себя на добрые дела». Совмещая заветные истины любимых псалмов (ср. Пс 33:15; 36:27), наставляет Мономах потомков: «Уклонись от зла, сотвори добро, найди мир и отгони зло, и живи во веки веков».

 

Христианский молитвенник-князь неотступно призывает к покаянию, учит непрестанной молитве: «Если вам Бог смягчит сердце, пролейте слезы о грехах своих, говоря: “Как блудницу, разбойника и мытаря помиловал Ты, так и нас, грешных, помилуй”. <…> Если и на коне едучи не будет у вас никакого дела и если других молитв не умеете сказать, то “Господи помилуй” взывайте беспрестанно втайне, ибо эта молитва всех лучше, – нежели думать безлепицу, ездя».

 

Отдавая должное подвижникам Православия, затворившимся от мира сего, князь и мирян зовёт к деятельной праведной жизни: «ни затворничеством, ни монашеством, ни голоданием, которое иные добродетельные претерпевают, но малым делом можно получить милость Божию».

 

Составляя «Поучение» на основе своего жизненного опыта, Мономах понимает, что главный наставник – Господь, по слову Евангелия: «Один у вас Учитель – Христос» (Мф 23:8). Все самые добрые побуждения и самые глубокие сердечные движения связаны у христолюбивого князя с прославлением Бога. И потому «Поучение» – отцовский завет князя «чадам» – преодолевает своё жанровое задание, выливаясь в чистую богоспасаемую молитву: «На заутрене воздавши Богу хвалу, потом на восходе солнца и увидев солнце, надо с радостью прославить Бога и сказать: “Просвети очи мои, Христе Боже, давший мне свет Твой прекрасный”».

 

В простых, мудрых и сердечных строках «Поучения» светится незаурядная личность его автора. Из глубины столетий великий князь киевский Владимир Мономах по-прежнему взывает ко всем нам.

 

Составлено по материалам: http://www.kiev-orthodox.org

 

Дочірні категорії

© 2018 bogblag.org.ua


(04561) 5-38-00


09700, Київська обл.,
м. Богуслав, вул. К.Маркса, 6.

Разработка сайта Echizh